Історія виникнення серцево-легеневої реанімації

Про те, що можна дихати за людину, яка самостійно цього не робить, людство здогадалося давно. Ще Парацельс використовував саморобний повітропровід із приєднаними до нього шкіряними міхом для розпалювання каміна при асфіксії ще Парацельс (кажуть - досить успішно).

В 1740 Паризька академія наук офіційно рекомендувала дихання «рот в рот» для повернення до життя жертв утоплення. Тоді, у XVIII столітті, штучна вентиляція легень застосовувалася насамперед в акушерстві: так намагалися «роздихати» новонароджених. Зазвичай така процедура була успішною, але стосовно дорослих метод здавався дивним настільки, що один з англійських хірургів, виступаючи в Королівському товаристві Лондона з повідомленням про успішну реанімацію шахтаря, був осміяний колегою-акушером, а його операція була визнана вульгарною. 

Чудодійна клізма з тютюновим димом

Такі «апарати» для штучної вентиляції організму, причому не просто повітрям, але тютюновим димом (!), застосовувалися в Європі, якщо вірити листівці британської благодійної організації Royal Humane Society від 1774 року, з XVII до початку XIX ст.

У Амстердамі у ті роки діяло Товариство допомоги потопаючим. Його члени пропонували зовсім екзотичні варіанти повернення до життя, найважливішим з яких була... тютюнова клізма. Саме так, вдування нікотинових парів ректально вважалося прогресивним дієвим методом, який незабаром поширився по всій Європі. Наприклад, тютюнові клізми, як «реанімаційне обладнання», було розміщено вздовж берегів Темзи разом із рятувальними колами. Лікарі вважали, що тютюновий дим змушує серце битися швидше і сильніше і стимулює дихання, а вдмухування його в пряму кишку зігріває постраждалого і висушує його внутрішні органи.

І взагалі, тютюнові клізми вважалися дуже цілющими за будь-яких проблем зі здоров'ям. Зберігся навіть віршик-загадка, написаний якимось лікарем Хоулстоном:
 

Tobacco glyster (enema), breathe and bleed.
Keep warm and rub till you succeed.
And spare no pains for what you do;
May one day be repaid to you.
 

[«Тютюнова клізма — вдувай дим, доки не відновиться дихання та кровообіг.
Зігрівай і розтирай людину доти, доки не досягнеш успіху.
І не шкодуй своїх зусиль, роблячи це;
Одного дня добро до тебе повернеться»].

 
А можливо вдмухувати повітря через рот ефективніше, ніж через пряму кишку?

 
На щастя, з'являлися й інші методи повернення постраждалих у наш тлінний світ. Вже в кінці 18 ст знову активно повернулись до спроб впустити постраждалому в легені повітря за допомогою вдихання з рота в рот або за допомогою «роздмухувального мішечка»

 
Ще тривалий час вважалося, що при зупинці дихання ефективно розводити убік та згинати в ліктьовому суглобі руки постраждалого. Однак у 40-ві роки минулого століття було доведено, що це марнування часу. Але стереотип лишився. 

 
Як вперше використали натискання на грудну клітку 

 
Згодом стало зрозуміло, що лише штучного дихання, якщо серце зупинилося, недостатньо. У 1920-х інженер-електрик та лікар із Брукліна Вільям Кувенховен почав займатися вивченням електротравм та того, як вони впливають на життєдіяльність людини.
Кувенховен бився з питанням десятиліттями, його дослідження сприяли появі дефібрилятора. Під час одного з експериментів винахідник звернув увагу на те, що лише ритмічні натискання на грудну клітку вже тимчасово змушують кров циркулювати. Це не було безпосереднім предметом його досліджень, але Кувенховен не проігнорував феномен, а продовжив вивчати його.

 
У наступні роки ланцюжок випадкових подій, які в результаті призвели до винаходу серцево-легеневої реанімації, або СЛР, продовжився.
1958 року американський лікар Гай Нікербокер під час досліджень зауважив, що у піддослідного собаки зупинилося серце. Потрібен був дефібрилятор — на той час не компактна коробочка, як зараз, а здоровенний ящик на коліщатках. Він був на п'ятому поверсі університетської клініки, а дослідження проводилися на дванадцятому. Нікерборкер побіг за приладом, а колезі велів просто ритмічно тиснути на груди. Поки лікар бігав сюди-туди, минуло 20 хвилин, весь цей час напарник лікаря «качав» пса як доведеться. І це допомогло!!! Собаку було врятовано і вже наступного дня з ним було усе гаразд.

За справу взявся Петер Сафар

До 1960-х все, що на той момент було відомо про серцево-легеневу реанімацію, зібрав в один виразний алгоритм лікар на ім'я Петер Сафар. Він також опублікував керівництво ABC of Resuscitation, де чітко виклав усі ази СЛР. Спільне застосування компресій та штучного дихання показало приголомшливу ефективність. Сафар до того ж вигадав, як трьома простими рухами блискавично звільнити дихальні шляхи постраждалого, висунувши при цьому його щелепу. Спосіб так і називається - "потрійний прийом Сафара". Це досить важливо, тому що інакше великий ризик вдувати повітря не в легені, а в шлунок постраждалого, весь вміст якого попроситься назовні. Також саме Сафар сприяв масовій появі манекенів для СЛР.

 

Нарешті – з’явився алгоритм СЛР

 

У стресовій ситуації важко зрозуміти, з якою швидкістю натискати на грудну клітку потерпілого. Але оригінальний вихід все ж таки було знайдено. Американський дослідник Девід Метлок виявив, що популярна пісня гурту Bee Gees із символічною назвою Stayin' Alive має оптимальний для СЛР ритм: 103 удари на хвилину. Щоправда, студенти Метлока з переляку качали манекени ще швидше, що не дуже вірно.

Відтоді інструктори з першої допомоги в різних країнах світу включають на заняттях саме цю пісню, і вона так добре врізається в пам'ять, що згодом вже і звуковий супровід не потрібний.

Стандарти СЛР змінюються чи не щорічно, але на сьогодні найпопулярнішим вважається співвідношення 30 до 2 — два повні вдихи на 30 натискань на грудну клітку. Насправді компресії важливіші, тому якщо рятівник один або якщо є якісь складності зі штучним диханням, можна робити тільки компресії, головне — робити їх. Завдяки застосуванню СЛР було врятовано сотні тисяч життів.

Якщо ви ще не знаєте, як правильно робити серцево-легеневу реанімацію, неодмінно навчіться, базовий курс займе лише день.