Біль у спині та попереку: що регламентує новий наказ МОЗ України

Біль у спині — одна з найчастіших причин звернення за медичною допомогою. Для пацієнта він нерідко виглядає однаково: «схопило поперек», «не можу розігнутися», «стріляє в ногу», «болить так, що неможливо рухатися». Проте за зовнішньо схожими скаргами можуть ховатись абсолютно різні стани — від звичайного перенапруження м’язів до компресії нервових структур, перелому хребта, інфекційного ураження або синдрому кінського хвоста.

Саме тому на догоспітальному етапі головне завдання медичного працівника — не просто зменшити біль. Значно важливіше визначити, чи є цей біль неспецифічним, чи він може бути проявом серйозної патології, яка потребує термінової госпіталізації.

Новий Стандарт медичної допомоги «Біль у попереку (нижній частині спини)», затверджений МОЗ України у вересні 2026 року, наголошує на поетапному підході, мінімізації необґрунтованих діагностичних і лікувальних втручань та своєчасній маршрутизації пацієнтів із ознаками серйозної патології.

Чому не кожен сильний біль є небезпечним

Понад 90% випадків болю у спині мають неспецифічний характер. Найчастіше він пов’язаний із перенапруженням м’язів або зв’язок, а не із серйозним пошкодженням хребта. За даними Стандарту, приблизно у 40–60% людей значне полегшення або повне зникнення симптомів відбувається протягом перших 14 днів, а 70–90% пацієнтів повертаються до нормальної активності протягом шести тижнів.

Це важливе положення для роботи бригади екстреної медичної допомоги. Інтенсивність болю сама по собі ще не означає наявність небезпечного ураження. Людина може відчувати дуже сильний біль через м’язовий спазм або подразнення нервових корінців, не маючи стану, який потребує негайної операції чи госпіталізації.

Водночас саме сильний біль може відволікати увагу від важливих симптомів. Пацієнт зосереджений на тому, що «дуже болить», а медичний працівник ризикує зосередитися на знеболюванні й пропустити порушення функції тазових органів, слабкість у ногах або ознаки системного захворювання.

Тому оцінка пацієнта повинна починатися не з питання «чим знеболити?», а з питання «чи немає ознак небезпечної причини болю?».

Важливий крок — правильно зібрати анамнез

У пацієнта з болем у попереку необхідно з’ясувати, коли саме виник біль і що йому передувало. Особливе значення має механізм травми: падіння з висоти, дорожньо-транспортна пригода, удар або інше значне навантаження можуть змінити подальшу тактику.

Важливо запитати, чи поширюється біль у сідницю або ногу, чи є оніміння, поколювання, відчуття «мурашок» або слабкість. Не менш важливо уточнити, чи змінилося сечовипускання або випорожнення кишечника.

Окрему увагу при опитуванні пацієнта приділяють онкологічному та інфекційному анамнезу, нез’ясованій втраті маси тіла, підвищенню температури, ознобу, нещодавній тяжкій інфекції. Факторами настороженості також є імунодефіцитні стани, тривале застосування глюкокортикостероїдів та вживання ін’єкційних наркотиків. Усі ці відомості прямо передбачені алгоритмом ведення пацієнта зі Стандарту.

Має значення і попереднє лікування: які препарати пацієнт уже приймав, у якій дозі та чи був від них ефект. Якщо біль виник не вперше, потрібно з’ясувати, чи це типове загострення вже відомого стану, чи цього разу симптоми змінилися.

Неврологічний огляд — обов’язкова частина оцінки

Навіть на догоспітальному етапі біль у попереку не повинен оцінюватися виключно за шкалою болю.

Коротке неврологічне обстеження має включати оцінку сили м’язів, чутливості та рефлексів. За підозри на радикулопатію може проводитися тест підйому прямої ноги — тест Ласега. Також необхідно оцінити функцію тазових органів. Стандарт прямо визначає ці компоненти як частину обов’язкової діагностичної оцінки.

Для парамедика або лікаря ЕМД це означає просту, але принципову річ: необхідно порівнювати кінцівки, оцінювати можливість активних рухів, звертати увагу на нову слабкість та зміни чутливості.

Особливо небезпечною є ситуація, коли пацієнт говорить не просто про біль у нозі, а про те, що «нога перестала слухатися», «стало важко стояти», «важко підняти стопу» або слабкість швидко посилюється.

«Червоні прапорці»: коли біль у спині стає невідкладною проблемою

Найважливіша частина огляду — пошук так званих «червоних прапорців». Це симптоми та обставини, які підвищують імовірність серйозної патології.

Одним із найнебезпечніших станів є синдром кінського хвоста. Насторожити повинні:

• гостра затримка сечі або нетримання через переповнення сечового міхура;
• втрата тонусу анального сфінктера або нетримання калу;
• «сідлоподібна» анестезія в ділянці промежини та геніталій;
• прогресуюча слабкість нижніх кінцівок.

У такій ситуації чекати, поки «подіє знеболювальне», не можна. Пацієнту потрібна термінова маршрутизація до закладу, де можливе проведення необхідної візуалізації та консультація відповідного спеціаліста. Синдром кінського хвоста, гострий парез і порушення функції тазових органів визначені Стандартом як показання до направлення до нейрохірургічного відділення.

Інша група небезпечних ознак пов’язана з можливим злоякісним процесом. Особливо важливим фактором є онкологічне захворювання в анамнезі. Додаткову настороженість повинні викликати нез’ясована втрата маси тіла та постійний або нічний біль, який не полегшується в положенні лежачи. Водночас сам по собі вік понад 50 років не повинен автоматично розцінюватися як «червоний прапорець» — у Стандарті зазначено, що його необхідно оцінювати в поєднанні з іншими ознаками.

Не менш важливо не пропустити інфекційне ураження хребта. Лихоманка, озноб, недавня серйозна інфекція, імунодефіцит, тривале лікування глюкокортикостероїдами або вживання ін’єкційних наркотиків на тлі болю в спині повинні підвищити настороженість щодо спондилодисциту або абсцесу.

Ще одна важлива причина гострого болю — перелом. Значна травма, зокрема дорожньо-транспортна пригода або падіння з висоти, є очевидним фактором ризику. Але травма не обов’язково повинна бути драматичною: у людини з остеопорозом навіть незначний механічний вплив може мати серйозні наслідки. Тривале застосування глюкокортикостероїдів також підвищує настороженість щодо перелому.

Пам’ятаймо про причини, які взагалі не пов’язані з хребтом

Одна з найнебезпечніших помилок — автоматично вважати будь-який біль у попереку проблемою опорно-рухового апарату.

У Стандарті окремо зазначено, що під виглядом болю в попереку можуть проявлятися неврогенні та неврологічні, але також абдомінальні, судинні, урологічні й гінекологічні невідкладні стани. Серед можливих причин названі розрив аневризми черевної аорти, ниркова колька, пієлонефрит, панкреатит, гінекологічна патологія та інші ургентні стани. Також необхідно враховувати гостре ураження спинного мозку, зокрема спінальний інсульт.

Тому, якщо характер болю або супутні симптоми не відповідають типовому м’язово-скелетному болю, необхідно розширити диференційну діагностику. Наприклад, біль у попереку разом із непритомністю, вираженою слабкістю, болем у животі, порушенням гемодинаміки або іншими системними проявами не слід пояснювати лише «остеохондрозом».

Коли потрібна госпіталізація

Наявність «червоного прапорця» змінює всю тактику. Пацієнт уже не є людиною зі звичайним неспецифічним болем, яку достатньо знеболити та залишити під амбулаторним спостереженням.

Стандарт визначає показаннями до негайного направлення або екстреної госпіталізації наступні стани:

• гостра затримка чи нетримання сечі;
• швидке наростання слабкості в кінцівках;
• підозра на інфекційне, пухлинне або травматичне ураження;
• підозра на спінальний інсульт.

При прогресуючому неврологічному дефіциті, порушенні функції тазових органів або підозрі на ураження корінців чи спинного мозку, яке супроводжується неврологічним дефіцитом і порушенням функціонування, потрібна госпіталізація.

Для медичного працівника на догоспітальному етапі це означає, що рішення про транспортування має ґрунтуватися не тільки на силі болю, а передусім на ризику серйозної патології.

Чи потрібно робити КТ або МРТ негайно?

Бажання «побачити, що там із хребтом» цілком зрозуміле. Однак сучасний підхід відходить від принципу, коли кожного пацієнта з болем у спині направляють на візуалізацію.

Стандарт прямо зазначає, що рутинне проведення КТ або МРТ без клінічних показань не допускається. Візуалізація потрібна насамперед тоді, коли є підозра на серйозну патологію.

Причина проста: на знімках дуже часто виявляються вікові зміни — дегенерація дисків, протрузії та інші знахідки, які не обов’язково є причиною болю. Необґрунтована візуалізація може збільшувати тривожність пацієнта та сприяти надмірному лікуванню. Водночас пропуск небезпечного стану може мати значно серйозніші наслідки.

Таким чином, завдання догоспітальної допомоги — не «поставити діагноз за допомогою КТ», а правильно визначити рівень ризику та забезпечити відповідну маршрутизацію.

Знеболення: допомогти пацієнту, але не нашкодити

Якщо ознак серйозної патології немає, лікувальна тактика повинна бути спрямована не на повне і миттєве зникнення болю, а на полегшення симптомів і збереження функціональної активності.

Стандарт визначає немедикаментозні заходи як першу лінію допомоги та наголошує на необхідності уникати ліжкового режиму й підтримувати фізичну активність.

Фармакотерапія розглядається як допоміжний засіб. Якщо вона необхідна, НПЗЗ є першою лінією фармакотерапії з урахуванням індивідуальних ризиків пацієнта. Парацетамол не рекомендується як монотерапія гострого неспецифічного болю в попереку.

Особливо обережним слід бути з опіоїдами. Їх не рекомендують застосовувати рутинно; вони можуть розглядатися лише при дуже сильному болю на короткий термін, якщо інші засоби протипоказані або неефективні. За наявності вираженого м’язового спазму міорелаксанти можуть застосовуватися коротким курсом — 3–7 днів при гострому болю.

Окремо Стандарт рекомендує не призначати рутинно при неспецифічному, не нейропатичному болю бензодіазепіни, антидепресанти, габапентин і прегабалін.

Для догоспітального етапу це принципово: сильніше знеболення не завжди означає кращу допомогу. Надмірна медикаментозна терапія може створювати ризики, не змінюючи причину болю.

Активність замість страху руху

Ще одна поширена помилка — рекомендувати пацієнтові тривалий постільний режим. Сучасний підхід принципово інший.

Якщо серйозна патологія виключена, пацієнта слід заохочувати залишатися активним і поступово повертатися до звичайної діяльності. Стандарт наголошує, що підтримання рухової активності та відновлення функції мають важливе значення для запобігання хронізації болю.

Тому після зменшення гострого болю важливо пояснити людині: сам факт болю не означає, що хребет «зруйнований» або будь-який рух небезпечний. Навпаки, страх руху та його уникання можуть сприяти формуванню поведінки, яка перешкоджає відновленню.

Якою має бути правильна тактика бригади

Отже, пацієнт із болем у спині на догоспітальному етапі потребує послідовної оцінки. Спочатку визначають характер і тривалість болю, механізм його виникнення та супутні симптоми. Далі проводять короткий неврологічний огляд і обов’язково шукають «червоні прапорці».

Якщо виявлені ознаки синдрому кінського хвоста, прогресуюча слабкість, порушення функції тазових органів, значна травма, ознаки інфекції, онкологічні фактори або інша підозра на серйозну патологію, пріоритетом стає термінова маршрутизація та госпіталізація.

Якщо ж «червоних прапорців» немає, а клінічна картина відповідає неспецифічному болю, головними завданнями стають контроль симптомів, підтримання активності, пояснення доброякісного характеру більшості таких епізодів і формування чіткого плану подальшого спостереження.

Особливо важливо правильно передати інформацію при транспортуванні пацієнта з підозрою на серйозну патологію. У терміновому направленні мають бути зазначені короткий неврологічний статус, рухові порушення, стан тазових функцій, відомості про травму, онкологічні та інфекційні ризики, функціональний статус, попереднє лікування та проведені раніше дослідження.

Отож, біль у попереку — це не діагноз, а симптом. У переважній більшості випадків він не пов’язаний із небезпечним ураженням хребта й поступово минає. Проте саме тому особливо важливо не пропустити ту невелику частку пацієнтів, у яких за звичайною скаргою приховується серйозне захворювання.

Саме такий підхід відповідає новому Стандарту МОЗ України 2026 року, який робить акцент на ранньому виявленні серйозної патології, мінімізації необґрунтованих втручань і збереженні функціональної активності пацієнта.