В кінці 70-х років ХХ століття проведені в США дослідження виявили, що постраждалі, які отримали важку травму і терміново доставлені в укомплектованих і обладнаних для надання медичної допомоги реанімобілях в спеціалізовані медичні центри (травмоцентри 1-2 рівнів), мають більший відсоток виживання в порівнянні з іншими тяжко пострадалими, які потрапляли в звичайні чергові лікарні (травмоцентри 3 рівня). Оскільки в більшості країн надання догоспітальної допомоги проводиться середнім медичним персоналом, парамедиками, співробітниками поліції або пожежниками, з'явилася необхідність оцінки тяжкості постраждалих по обмеженій кількості інформативних і, разом з тим, простих, легко визначаємих і однозначно трактованих ознак. На їх підставі визначали показання для лікування в спеціалізованому центрі (травмоцентрі 1-2 рівня) або звичайній лікарні. З'явилося безліч систем оцінки тяжкості постраждалих.